Наступ наших танків був такий стрімкий і нестримний, що німецькі банкові дивізії, які стояли в другому ешелоні оборони, не встигли повністю розвернутися, а деякі танкові групи опинились оточеними, знищеними або полоненими, перш, ніж вони встигли дати хоч би декілька безладних залпів…

Жителі с.Маньківки розповідали мені про те, як ранком німці тікали городами з власною зброєю, одягаючись і застібаючись на ходу. У великому селі Кищинці залишилось декілька німецьких складів, боєприпаси, амуніція, продовольство.

Все це акуратно розкладено у великих сараях. Перед складами дивне видовище: скупчилися вози і хури, навантажені військовим добром і по маточини загрузлі у болото. їздові повтікали верхи на конях, порубавши посторонки. Золота українська пшениця тече з дірявих мішків.

Чим далі йшли ми до Умані шляхом німецького відступу, тим яскравіші були картини розгрому і панічної течі. В селі Маньківка ми бачили млини і ковбасні, які працювали на повний хід. Німці не встигли їх ні евакуювати, ні зруйнувати. В останню хвилину, коли наші танки були вже на площі перед церквою, втік гер Шліп — директор млина.

Його кепку з ґудзиком, робочий комбінезон, портфель з паперами і шість приготовлених посилочок з адресою: «Дрезден, Кайзерштрассе, фрау Кларі Шліп» ми знайшли у його кабінеті. Тут працював навіть німецький радіовузол, що живився від електростанції. Радистам наших рухомих частин залишилось тільки впіймати хвилю Москви, і жителі визволеної Маньківки слухали радянські передачі.

Всі ці деталі дуже добре характеризують і стиль нашого наступу, і паніку, якою були охоплені німецькі війська. Але найбільшим показником темпів нашого на ступ V піл Уманню є величезна кількість різноманітної бойової техніки і автотранспорту, кинутого німцями на дорогах.

На широкому шляху, що йде від ст. Поташ до великого села Подібна і від Подібної до Дзензелівки, на десятки кілометрів тягнеться безперервна низка автомашин. Важко собі навіть уявити таке величезне скупчення ворожої техніки.

Ці нескінченні черги машин, підпираючи одна одну, і тягнуться по тракту до Умані і місцями стоять у два, три і навіть чотири ряди. Все це покинуте відступаючими німцями разом з вантажем.

Щоб уявити, як багато тут покинуто техніки, скажу тільки, що на одному кілометрі дороги від станції Поташ до перехрестя тракту я нарахував близько 630 машин різного розміру і призначення.

Тут не тільки транспорт. В колоні машин видно покинуті гармати усіх калібрів — від маленьких мортир до величезних гаубиць.

Тут і машини, вантажені снарядами, мінами, а далі — танки: маленькі, ті, що німці називають «кошками», і довгасті «пантери» з своїми довгими гарматами, і монументальні «тигри», що ув’язли в болото по самі панелі. Весь цей фашистський «звіринець» покинула прислуга і втекла.

Але особливо велична картина німецького розгрому на станції Поташ. Станція ціла з усіма своїми складами зерна, цукру, солі. Все це покинуто.

Біля товарної станції на площі, на всіх прилеглих до неї вулицях, на всіх дорогах, що є продовженням цих вулиць, я бачив танки, десятки типів автомашин, тягачів, броневиків.

Поміж машинами бродять офіцери-трофейники…

Борис Полєвой.

(«Правда» № 61 (9518) за 11 березня 1944 р.).


Матеріали з історії Маньківського району
Маньківка, 1993 р.
104 аркуші