Село виникло в середині XVII століття, а в 1774 році тут освячено церкву в православї Різдва Божої Матері, яку того ж року відібрала унія. Назва поселення, ймовірно, походить від покладів у цій місцевості калієвої солі поташу.
У 1864 році Лаврентій Похилевич так занотував про це поселення: «Поташ, село в 4-х верстах от сел Паланочки и Романовки, также окружено лесами, при вершине ручья, при селе Гордашовке впадающего в Тикич. Жителей обоего пола 612; земли 2871 десятина.
Церковь Богородичная, деревянная, 7-го класса; земли имеет указную пропорцию; построена в 1771 году. Колокольня при ней выстроена в 1858 году графом Шуваловим.»
Залізничну станцію з однойменною назвою відкрито 15 липня 1891 року, що розташована на ділянці Христинівка Шпола.
У 1900 році в селі Поташ, де тоді протікала річка Поташ, було 203 двори; кількість мешканців: чоловіків 569, ланок 583. На той час тут діяли церква й церковно-приходське училище.
У 1905 року село Поташ відносилося до Мошурівської волості, Уманського повіту Київської губернії, у землекористуванні було 2482 десятини; на той час у селі був 221 двір.
У 1910 році місцева влада, в звязку з потребою робочих рук для праці на станції, виділила землю для розбудови села.
Першими поселенцями, які одержали тут наділи й почали будуватися, стали: Тимофій Степанович Черній і його дружина Євдокія Григорівна, Дмитро Захарович Задорожко із дружиною Надією, маньківчани Терентій Коцюбинський і Йосип Табачківський, що був сторожем на станції, та інші.
У 1913 році в поселенні мешкало 1113 осіб, діяла церковно-приходська школа. Продажем та виробництвом товарів і послуг займалися магазини „Бакалія", мануфактура, буфет, магазин з реалізації керосину; працювали Товариство садоводів та два лісові склади.
У роки колективізації в Поташі було засновано колгосп імені Т.Шевченка, головою якого обрали Євмена Павловича Мельниченка. 1931 року створено Поташську механізовану тракторну станцію.
Поблизу станції під час Другої світової війни (1941-1945) відбувалися танкові бої: радянськими воїнами знищено чимало ворожої піхоти й танків.
Водонапірна башта. 2005 рік. У січні (12-16 січня) 1944 року неподалік станції в поєдинку з фашистами загинули Герої Радянського Союзу: сержант Павло Семенович Свєчніков та артилерист Олексій Григорович Федюков. Його тлін перезахоронено в Братській могилі Маньківки; імям Героя названо одну з вулиць районного центру.
8 березня 1944 року 936-й Червонопрапорний ордена Суворова стрілецький полк під командуванням Героя Радянського Союзу Г.Ф.Короленка і танковий батальйон під командуванням П. Калашникова (згодом Героя Радянського Союзу) увірвався на станцію, гітлерівці в паніці залишили велику кількість бойової техніки.
6 травня 1948 року бригадирові тракторної бригади Поташської МТС Йосипові Прокоповичу Мальованому присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці.
Поблизу села виявлено залишки поселень епохи бронзи другого тисячоліття до нашої ери та черняхівської культури другого-пятого століть нашої ери. На 1 січня 2005 року на території села проживало 1229 чоловік.
У роки фашистської окупації на станції Поташ діяла підпільна група, до якої входили: В.К.Зінчук, Ю.К.Кривонос, М.М.Левченко, І.С.Шейко, В.Василевський та інші. Вони вчиняли диверсії на залізниці, розповсюджували листівки, підпалювали німецькі склади.
Керівником групи була 19-річна Віра Зінчук. Однак, провокатор видав підпільників: вони були схоплені гестапівцями й страчені в Уманській тюрмі. Іменем Віри Зінчук у селі Поташ названо одну з вулиць.
Поташський хлібоприймальний пункт.
У 1928 році на станції Поташ створюється пункт із організації зберігання та переробки зернових «Союзхліб». На його території, відведеній під хлібоприймальний пункт, зведено зерносклад на дві тисячі тонн та придбано для обігріву зібраного врожаю два нафтових двигуни «Метеор» потужністю 100 кінських сил.
У 1960-1970-х роках тут збудовано 27 складів для зберігання 66 тисяч тонн хліба. Лише електричне господарство мало 495 двигунів та резервну електростанцію потужністю 780 кінських сил.
Трудові досягнення Поташського приймального пункту здобуто завдяки праці усіх ланок підприємства, зокрема трударів: С.С.Юдченка, І.Баданюка, М.П.Мацюка, М.І.Тютюнник, Н.Н.Соснюк, Г.М.Леся, О.Р.Халаїм, В.К.Гуменюка та багатьох інших.
З приходом керівником підприємства Павла Кузьмовича Почапського, майже все тут повністю реконструйовано та механізовано: територія пункту, що становить більше 18 гектарів заасфальтована, відтепер дає можливість за будь-яких умов прийняти зерно.
У 1980-2000-х роках тут працювало 6 стаціонарних і 32 пересувних транспортери, а сушильне господарство налічувало 4 установки загальною потужністю 165 тонн зерна за годину; вирішена и соціально-побутова інфраструктура.
У роки фашистської окупації на станції Поташ Діяла підпільна група, до якої входили: В.К.Зінчук, Ю.К.Кривонос, М.М.Левченко, І.С.Шейко, В.Василевський та інші.
Вони вчиняли диверсії на залізниці, розповсюджували листівки, підпалювали німецькі склади. Керівником групи була 19-річна Віра Зінчук.
Однак, провокатор видав підпільників: вони були схоплені гестапівцями й страчені в Уманській тюрмі.
Іменем Віри Зінчук у селі Поташ названо одну з вулиць.



